Управління використанням та охороною земельних ресурсів (Код: 59)

Рейтинг:
Управління використанням та охороною земельних ресурсів
zoom Увеличить изображение
Цена: 150.00 грн
Количество: 

1

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ
1.1 Сутність управління використанням та охороною земельних ресурсів
1.2 Законодавче забезпечення управління використанням та охороною земельних ресурсів
1.3 Світові досягнення управління використанням та охороною земельних ресурсів
РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ ТА ОЦІНКА РОЗВИТКУ УПРАВЛІННЯ ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ (НА ПРИКЛАДІ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)
2.1 Аналіз розвитку управління використанням та охороною земельних ресурсів
2.2 Оцінка розвитку управління використанням та охороною земельних ресурсів
РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ
3.1 Головні напрями вдосконалення управління використанням та охороною земельних ресурсів
3.2 Вдосконалення економічних важелів як основних аспектів охорони та раціонального використання земель
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

На даний час ситуація в земельних відносинах залишається складною. Найгострішими проблемами є: неврегульованість земельного законодавства та інфраструктури ринку земель, недосконалість державного управління земельними ресурсами та землекористуванням, питання обліку земель, землеустрою, охорони земель та інше. Ринок земель розвивається в умовах недостатньої законодавчої бази, в першу чергу - відсутність Законів України „Про ринок земель" та „Про державний земельний кадастр", остаточного не врегулювання на законодавчому рівні процедури проведення земельних торгів (в частині відсутності затверджених Ліцензійних умов провадження господарської діяльності щодо проведення земельних торгів).
Області, райони, міста, селища, села не повною мірою забезпечені відповідними землевпорядними, планово-картографічними, ґрунтовими, землеоціночними матеріалами, містобудівною документацією тощо. Не винесено в натуру межі більшості населених пунктів, що призводить до конфліктних ситуацій при сплаті земельного податку та наданні земельних ділянок громадянам і юридичним особам.
Недосконалість системи регулювання земельних відносин, організації ефективного землекористування тощо, обумовлюються й відсутністю достатнього державного фінансування цільових програм. Також не вистачає галузі й високопрофесійних кадрів в сфері землеустрою.
Останнім часом у Миколаївській області значна увага приділяється питанням управління земельними ресурсами. Найбільш суттєвими проблемами для регіону є брак актуальної, повної та достовірної інформації щодо реального стану земельного фонду; розвиненого, повноцінного та сприйнятливого ринку; відповідних правовстановлюючих документів на земельні ділянки; необ¬хідного фінансування заходів раціонального використання і охорони; планування використання земель; порушення принципу створення рівних умов господарювання; надмірна розораність сільськогосподарських земель; збільшення кількості порушених, малопродуктивних і деградованих земель; зниження родючості; скоро¬чення обсягів природоохоронних робіт. Механізм державного управління земельними ресурсами діє неефективно, тому потребує елімінації накопичених недоліків.
Раціональне використання і охорона земельних ресурсів пов'язані з національним відродженням нашої країни, яке визначається оптимальним поєднанням використання і охорони земельних ресурсів, балансом між вирішенням соціально-економічних проблем і збереженням землі. Це зобов'язує державу до сталого розвитку землекористування на найвищому сучасному рівні, із застосуванням досягнень світової науки і новітніх технологій в галузі землекористування.
Особливу актуальність набувають ці питання в умовах ринкової трансформації, коли законодавчо закріплюються різні форми власності на землю. Протягом багатьох десятків років землекористування в Україні носило економічно неприродний, часом руйнівний характер. Для повнішого висвітлення поставленої проблеми, пізнання закономірностей та особливостей розвитку землекористування доцільно зауважити, що абсолютна державна власність на землю спричинила відмежування від екологічних пріоритетів в землекористуванні. Позиція держави була такою, ніби екологічних проблем не існує. Сьогодні стало очевидним, що методи управління земельними ресурсами, які склалися в умовах панування державної власності на землю і продовжують використовуватися й донині, не відповідають сучасним вимогам ринкової економіки, не задовольняють потреби суб'єктів господарювання на землі.

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ
1.1 Сутність управління використанням та охороною земельних ресурсів

Cистемний аналіз та оцінка нинішньої соціально-економічної, екологічної, виробничо-організаційної ситуації у землекористуванні свідчать не тільки про ії надзвичайну гостроту, а й про невирішеність багатьох проблем управлінського характеру.
Практична реалізація ідеологеми майбутнього землекористування, сформульованої як програми дій уряду зіткнулася з незрілістю та однобічністю оптимістичних засад самої політики земельної реформи.
В такій ситуації формальне окреслення земельної реформи, завданням якої було радикальне обновлення економічних відносин у суспільстві і якісний прорив у розвитку АПК представляє лише перший етап, а не кульмінацію їх розвитку. Заради історичної справедливості відзначимо, що земельна реформа відбувалась у пітьмі, тобто несла в собі неусвідомлений, нераціональний оптимізм органів державної влади та суспільства.
Цивілізаційний підхід до розв'язання перспектив земельної реформи актуалізував необхідність пошуку практичних ефективних способів регулювання вище згадуваної проблеми. У цьому зв'язку, короткий екскурс у світ наукових здобутків вітчизняних і зарубіжних вчених дозволив зробити незаперечний висновок, що другим етапом соціальних, економічних, екологічних і інших змін у суспільстві зумовлених земельною реформою є розвиток системи управління земельними ресурсами і розуміння її ролі в інтерпретації сучасної картини розвитку нашої країни.
При цьому, управління має за мету забезпечити динамічну рівновагу між використанням землі і її охороною, науково -обгрунтований розподіл землі за суб'єктами господарювання, захистити права власників і користувачів землі, накласти відповідальність за порушення чинного законодавства, розвиток земельного менеджменту і маркетингу, контролю за потоками коштів на земельному ринку тощо.
У цьому контексті пізнавальні цінності науки управління засвідчують, що вона набирає статусу продуктивної сили, спроможної вносити великий вклад у розвиток вітчизняного землекористування ринкового типу, забезпечити високу еколого-економічну ефективність суб'єктів господарювання на землі консолідувати, інтегрувати та організувати в управлінському просторі колективну поведінку учасників земельних відносин.
Проте цей гіпотетичний ідеал досягається дуже рідко через відсутність фундаментальних теоретико-методологічних досліджень вузлових питань управління земельними ресурсами, низької культури організації та діяльності системи органів виконавчої влади, тобто апарату державного управління.
Принаймні в одній з наукових праць [80, С. 147] акцентується увага на те, що "Державне управління протягом практично всієї історії держави розвивалось..емпірично, скоріше інтуїтивно, ніж методологічно".
Аналогією цього є й інше висловлювання, зміст яких полягає в тому, що і досі "не вдавалося сформувати дієздатну систему державного управління ринковими перетвореннями, докорінно змінити стиль, методи та традиції, успадковані від адміністративної системи. В результаті чого утворилася глибока суперечність між новими (значною мірою ринковими) відносинами і діючою системою управління. Зазначена суперечність виступає чи не найсерйознішим гальмом соціально-економічного прогресу " [79, С. 11].
Цілком слушною у цьому контексті є думка Оніщенко Н.М., що "однією з головних причин кризових суспільних явищ, несприятливого розвитку країни є не тільки криза економіки, а й низька ефективність управлінського апарату, криза державного управління" [87, С. 142]. Ось чому сьогодні, коли формується державний курс на розвиток сталого землекористування на чільне місце виходить проблема управління земельними ресурсами, від чого, власне, залежить успіх державного розвитку.
У цьому зв' язку потреби управління вимагають наукового забезпечення в результаті якого "стереотипи і цінності дослідного знання набувають актуального значення". Зосереджуючи увагу на вузлових питаннях розвитку управління земельними ресурсами потрібно зупинитись на визначенні знань, методологічних засад управління тощо. Виходячи з цього положення звернемо увагу , що у спеціальній літературі [ 90, С 45 ] відзначається "управління це вплив керуючої системи на керовану з метою досягнення поставленої мети". Проте методологічно таке визначення є не зовсім вірним, оскільки воно дуже спростовує розуміння сутності управління. Чому? Тому, що таке визначення може бути притаманне і земельному менеджменту, хоча управління і менеджмент за своєю сутністю, метою і завданнями є відмінними між собою.
Характерною особливістю управління земельними ресурсами є діяльність спрямована на досягнення кінцевої поставленої мети, наприклад: забезпечення умови раціонального використання і охорони земель; визначення грошової оцінки земель; реєстрація речових прав на нерухоме майно і ін.
Відмінною особливістю земельного менеджменту є процес, який організовує людські, матеріальні, фінансові і ін. ресурси на виконання поставлених завдань. Як бачимо, у першому випадку - це діяльність, яка охоплює певне коло заходів, спрямованих на раціональне використання і охорону земель, у другому - лише процес, який забезпечує цю діяльність, тобто демонструє її життєздатність. Іншими словами, врегульовані правом управлінські відносини - категорія більш містка, ніж менеджмент. При цьому, відсутність методології, яка б забезпечувала чітке розмежування наукових категорій " управління" і "менеджмент" нині супроводжується довільним трактуванням цих визначень, що у практиці управління веде до помилок. Так, відомі вчені Сохнич А. Я., Мордвінов О. Г. земельний менеджмент розглядають через призму прибутку. Вудро Вільсон, засновник американського державного управління, розв' язання проблеми управління також знаходить у сфері бізнесу. Він бачив управлінську діяльність у служінні інтересам власників бізнесу, тобто збільшення прибутків, управління людськими й фінансовими ресурсами в найбільш ефективний спосіб. За його словами, галузь управління - це галузь бізнесу, тобто через підтримку бізнесу він бачив вирішення завдань, пов'язаних із забезпеченням потреб у сього суспільства.
Янчук, В. П. [ 95, С.19 ] свою методологію понятійного апарату базує на тому, що "державне управління" за змістом відрізняється від "менеджменту" і їх не можна ототожнювати. При цьому визначальним положенням, яке відрізняє управління від менеджменту є те, що останній спрямований на отримання прибутку, тоді як управління - на вирішення завдань, пов' язаних із забезпеченням потреб усього суспільства, в тому числі раціонального використання і охорони землі.
Недоліком таких визначень є те, що не завжди менеджмент супроводжується отриманням прибутку. Наприклад, менеджмент громадських організацій не забезпечує отримання прибутку, оскільки ці організації не є прибутковими. Іншим прикладом може бути факт того, що менеджер державної служби також не має своїм завданням отримувати прибуток.
Тому саме через таку плутанину із визначенням категорій "управління" і "менеджмент", розуміння їх сутності і виникають суперечливі ситуації, оскільки розрізняються інтереси різних соціальних груп людей (підприємців, службовців, виконавців і. ін. ).
Коли ми розглядаємо питання управління земельними ресурсами, відразу виникає запитання - якими повинні бути види управління , характер взаємин між ними, щоб система зберігала цілісність.
В історичному контексті управління земельними ресурсами в Україні було представлено такими видами: державне, галузеве (відомче) і внутрішньогосподарське.
Суб'єктами державного управління земельними ресурсами був вищий орган виконавчої влади, який втілював свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов'язкових до виконання. Відповідно об'єкт державного управління зобов'язаний був підкорятися волі суб'єкта і виконувати його рішення. При цьому вищий орган виконавчої влади частину своїх повноважень в сфері управління земельними ресурсами передав галузевим міністерствам, в результаті чого виникло галузеве (відомче) управління. Наприклад, Держагропром України виконував функції відомчого управління використанням земельним ресурсів в АПК України. Державне управління землями водного фонду здійснювало міністерство меліорації і водного господарства, а управління землями лісового фонду здійснював державний комітет по лісовому господарству і т. д.
Функціонування галузевого управління земельними ресурсами в умовах командно-адміністративні системи і призвело до того, що верховенство закону як характерна риса правової держави було поховано під лавиною інструкцій, постанов міністерств, комітетів, відомств тощо. Відбулося становлення правового нігілізму, тобто такого стану, при якому відомчі інструкції у повсякденній роботі мали більшу силу, ніж закон.
Формула "закон не повинен бути інструкцією" фактично перетворилася у формулу "інструкція замість закону". Відомчий характер управління, безплатність землекористування стали причиною деструктивних процесів на обширних територіях України. Землеустрій проводився тільки на землях сільськогосподарських підприємств і то в догоду партійному апарату, щоб завуалювати нічим необґрунтовані їх усні чи письмові розпорядження щодо способу використання землі. В цілому галузеве управління виявилось нераціональним для держави і суспільства. Крім державного і галузевого управління здійснювалось внутрішньогосподарське управління земельними ресурсами конкретними землекористувачами. І тільки завдяки консервативності сільського населення, його господарському вишкулу вдавалось вирощувати хліб з мінімальними збитками для землі, на фоні тих потенційних збитків, які могли виникнути в результаті реалізації доктрин владних структур. Із зміною земельних відносин, запроваджених законом України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 року, в основу яких покладено державну, приватну і колективну форму власності види управління земельними ресурсами набувають іншого формату. Підставою для цього було створення Державного комітету по земельних ресурсах України, який є центральним органом виконавчої влади у галузі земельних відносин з його структурами на місцях на основі субординацій цих відносин. В результаті цього галузеве управління земельними ресурсами втратило свою чинність в користь Держкомзему України. Таким чином сформувались наступні види управління: державне, самоврядне і приватне. Говорячи про державне управління земельними ресурсами ми повинні констатувати, що на цей рахунок немає однозначної відповіді - хто повинен управляти: законодавча чи виконавча гілка влади.
Так, Янчук, В. П. у своїй праці [95, С.19] відзначає, що органи, які здійснюють державне управління - органи виконавчої влади, де основним їх завданням є організація виконання законодавчих актів, прийнятих парламентом та актів глави держави.

2

Отзыв
Оставить отзыв
Имя
E-mail
Текст комментария
Оценка для товара